Іван пішов на вечір зустрічі з однокласниками, а коли повернувся – сів на диван і розплакався. – Ну, не плач, не плач, – говорила дружина. – Я ж попереджала, не треба туди ходити. Він плакав
– Ти справді збираєшся туди піти? – здивовано запитала Алла. Вона стояла на порозі і дивилася, як її чоловік прасує костюм.
– Ну, так, а чому б і ні? – відповів Іван.
– Зустріч випускників все-таки.
– Ну-у, – протягнула Алла. – Ти ж пам’ятаєш, як вони над тобою знущалися? Лопушком тебе обзивали через … ну … Алла запнулася, дивлячись, як почервонівші великі і тонкі вуха її чоловіка.
– Так пам’ятаю, – безтурботно відгукнувся Іван. Хоча Аллі здалося, що безтурботність ця була награною.
– Особливо Вітька Клоп знущався, – продовжила спогади Алла. – Пам’ятаєш, він сідав тобі на плечі і катався на тобі, смикаючи тебе за вуха, як за поводи?
– Пам’ятаю, – в голосі Івана вже зовсім не було безтурботності. – Але ти подивися на мене – Іван напружив руку, продемонструвавши горби м’язів. – Мені зараз, через 10 років в спортзалі, Вітьку Клопа боятися? Іван засміявся.
Повернувся Іван ввечері. – Ну, як все минуло? – накинулася на нього дружина. – Всіх однокласників бачив? Змінилися вони? Вітька Клоп змінився? Іван втомлено присів на диван.
– Всіх бачив. Змінилися. І Вітька більше інших змінився.
– Ну, розповідай, розповідай, розповідай!
– Так що там розповідати, – Іван махнув рукою. – Вітька Клоп, здається, ще менше став, ніж в школі був. І, уявляєш, працює старшим бібліотекарем в дитячій бібліотеці! Хто б міг подумати – хуліган, гроза всієї школи Вітька Клоп – і дитяча бібліотека! В окулярах зараз ходить зі склом ооот такої товщини.
– Нічого собі! – здивувалася Алла. – Ніколи б не подумала. Інтелігентом, значить, став Вітька? Тут тільки Алла зауважила, що її чоловік забув зняти шапку.
– Вань, ти шапку-то зніми, – сказала вона.
– Та, я в шапці посиджу, – затявся раптом Іван.
– Знімай!
Після того, як чоловік все-таки зняв шапку, Алла охнула і сплеснула руками: вуха її чоловіка були ліловими, як баклажани.
– Знову?! – вигукнула жінка. – Та як же так?! Він же дистрофік!
– Не знаю, як так вийшло, – пробурмотів її чоловік. – Вітька він як мене побачив, одразу до мене: «О, Лопушок приперся, а ну, підвали сюди, чепушілла!». Тим же голосом, уявляєш, тим же самим голосом, що і в дитинстві! Він зовсім не змінився, Алла, зовсім! Вони всі не змінилися!
Іван шмигнув носом. Алла обняла чоловіка, який розплакався: він був таким величезним через м’язи, що їй здавалося, ніби вона обіймає столітній дуб.
– Ну, не плач, не плач, – говорила вона. – Я ж попереджала, не треба туди ходити. Він плакав.
Фото ілюстративне з вільних джерел
