Місяць тому мене запросили в гості в будинок до свахи. Вона молодша за мене на 10 років, і моя донька настільки з нею зблизилася, що про мене, рідну матір, геть забула
– Моя дочка вибрала не мене, а маму свого чоловіка, ну що ж, свій вибір вона зробила сама! – ображено зітхає пенсіонерка Лідія
Петрівна. – Я їй не потрібна! Нав’язуватися не бачу сенсу. Те, що свекруха знає, що дочка в очікуванні, а я, рідна мати, ні – це вже
остання крапля, я вважаю. Хіба так робиться?
Треба сказати, зі свекрухою у Катерини дивно теплі відносини з самого початку. Марина Олександрівна весела, позитивна,
добросерда. Вона молодша за Лідію Петрівну на десяток років, сина народила дуже рано – і з невісткою вони, по суті, як подружки. Зі
свекрухою Катерина може обговорити і книги, і фільми, і інтернет-меми, і молодіжну моду, як з ровесницею.
З мамою, звичайно, не те. Лідія Петрівна – звичайна пенсіонерка, яка живе на пенсію, вічно економить, і постійно сидить з включеним телевізором.
– Я про цю Марину Олександрівну тільки і чую від дочки останні десять років! – ображено зітхає Лідія Петрівна. – Усі свята вони у
свекрухи і її чоловіка. Відпочивати разом їздять! По магазинах ходять, щось купують, обговорюють. Марина Олександрівна то, Марина
Олександрівна се! Рідна мати не потрібна!
Хоча я дочка попереджала: мовляв, дружба зі свекрухою – це добре, але розслаблятися не варто, і сильно зближуватися теж.
Свекруха – не друг! У будь-якому непорозумінні вона завжди буде на боці сина. Так що чим вона менше знає, тим завжди краще.
Але Катерина застереження матері явно не слухає. У свекрухи молодий п’ятдесятирічний чоловік, вони працюють і добре заробляють,
ведуть активний спосіб життя, подорожують, їздять по театрах, займаються спортом. У них великий заміський будинок, купа друзів,
пікніки і шашлики мало не щотижня. – Як медом у них там намазано, – зітхає Лідія Петрівна. – Молоді від них не вилазять!
Їй хотілося б, щоб дочка дзвонила, цікавилася її життям, ділилася планами, приходила в гості, розповідала щось цікаве. Але все
спілкування з часу заміжжя Катерини йде тільки з ініціативи Лідії Петрівни. – Завжди дзвоню я, і як кліщами з неї тягну кожне слово! – розповідає Лідія Петрівна.
– Як на роботі? Як вдома? Які плани на вихідні? Де були, куди поїдете? Дочка як повинність відбуває, відповідаючи на питання. «Так, ні,
нормально, не знаю ще!» – ось і вся розмова.
Місяць тому Лідію Петрівну запросили в гості в будинок Марини Олександрівни, де, природно, були і Катерина з чоловіком. Там, в
урочистій обстановці, їй і оголосили радісну новину про те, що у неї скоро буде внук. – Легко було зрозуміти, що новина з усіх присутніх
це тільки для мене! – скаржиться Лідія Петрівна.
– Свекруха давно в курсі, і навіть свекор теж, хоча він не рідний батько зятя, і майбутній дитині навіть зовсім не рідня. Загалом, Лідія
Петрівна серйозно образилася на дочку і вирішила зробити перерву в спілкуванні. – Четвертий тиждень пішов, як я не дзвоню, і що ти
думаєш? Ніхто й не помітив! – ображено розповідає вона.
– Дочка навіть жодного разу не вийшла на зв’язок, щоб запитати, чи жива я взагалі? Ні, ну як – раніше я дзвонила через день та кожен
день, а тепер замовкла, ну логічне ж питання – щось трапилося? Але це нікого, схоже, не турбує взагалі. Ну й добре, треба робити
висновки! У моєї дочки тепер інша мама, Марина Олександрівна. А я не потрібна!
Фото ілюстративне – dreamstime.
